* * *
Востаннє ця облізла електричка.
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
Покутує торішній перегній, —
Є в осені властивість забувати
Усіх, навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд осмислена суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А, може, просто вогкість на очах.
* * * (Л.П.)
І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…
* * *
А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід — то гріх.
Це не правда, що я не вернуся.
***
Одцвіли у дорогу яблуні,
Тверезіє земля упоєна,
Як не вкриє чола єдваб мені,
То повернуся в лику воїна...
Але ж очі мої утомлені
І туманні вони, мов Англії.
Як прийде мій час, Anno Domini,
То шукай мене в сонмі янголів.
А листа напишу з клейнодами,
В'яззю-крівцею в нім каракулі.
Що одпишеш - пускай за водами
До зголошення. Графу Дракулі.
скрипаль-іронія
смичком леза
торкнеться струн твого сухожилля
хай простір наповниться
червоним розквітом
мелодії твого єства
і полісмен занесе до протоколу:
сталевий шлагбаум
перекрив шлях для руху трамваїв
рейками твоїх судин
гільйотина спрацювала
і голова твоєї руки
важко впавши покотилась
холодною бруківкою
тіло ж руки
мов зрубаний півень
продовжувало битись в конвульсіях
але тебе
то вже стосувалось
щонайменше
№2 (той що повісився)
ось дивись –
ти виснеш якимось
тропічним фруктом
що вже устиг
ледь підгнити
або ж
електричною лампочкою
в нутрощах якої
поміж затихаючих
молекул б‘ється
маленька муха
переляку
чи інакше
звиваєшся черв‘яком
на гачку
власної смерті
вилискуєш сережкою
в її вусі
гидко дивитись
як осунулась
десятиповерхова
будівля твого тіла
лише нігті
на руках і ногах
продовжують повільно
рости
і врешті якийсь селекціонер
розламавши тебе мов яблуко
навпіл
побачить твої легені –
вагітні останнім повітрям
№3 (той що розбився)
дах бачиться згори
фотонегативом чорного квадрата Малевича
надворі ніч то й не дивно
що дахами снують сновиди
в пошуках п‘ятого виміру
прусаки як і люди
хворобливо переносять висотні умови
тож на даху їх зовсім немає
дрібний щебінь нагадує часи
коли навколо буяв океан
він відступив а натомість
з-під води оголився білий острів даху
і вже черговий сновида
відчуваючи в порожнечі колишню міць води
стрибає вниз
№4 (той що втопився)
і коли ти поглянув назад
твої сліди ще трималися на хвилях
мов померлі риби
дорога була занадто довгою
повільно
мов ніж у масло
ти почав опускатися
під воду
і паралельно тобі
йшли на дно
свинцеві злитки
твоїх слідів
лише розчепірившись
на тонкій плівці води
тримався поверхні
набряклий
вишневий хрест
що чимось
нагадував щоглу
затопленого корабля
* * *
Жінка сидить спиною до плити,
п’є каву.
Дуже обережно тримає
маленьке глиняне горнятко,
так ніби від зайвого поруху
воно може розсипатися.
Вона навіть не відчуває,
як у неї загорається волосся,
не помічає, як світ навколо
стає жовтогарячим,
тільки чує, як опівночі
з-за її плечей
сходить сонце.
Пол: Зарегистрирован: 05.05.2006 Сообщения: 1177 Откуда: От туда Репутация: 62.7 голосов: 7
"Мамо, іде все зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема...
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?" -
В неньки спитала дитина.
"Ні, не кожна, -одказує мати, -
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати,-
Ще зосталась пташина маленька"
"Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?"
"Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна".
"Мамо, ті сиві пташки
Сміливі, певно, ще й дуже,
Чи то безпечні такі, -
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач - розспівалися як!"
"Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати".
"Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!"
"Спів пташині потіха одна, -
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько
Жде, що знову прилине весна".
Леся Українка (1891р.)
Этот стих мне очень многое напоминает из моего детства. Я его помню до сих пор на память. И этот стих с моими вспоминаниями останется навсегда у меня в сердце.
КОХАТИ - також губи цілувати
І слова красиві говорить.
КОХАТИ - чарівним вогнем палати
І людину найдорожчу гріть.
КОХАТИ - то не завжди поруч бути,
Гуляти в срібнозорі ночі.
КОХАТИ - ніде й ніколи не забути
В цілому світі найдорожчі очі.
КОХАТИ - то не тільки квіти дарувати.
КОХАТИ - лицемірному не вдасться.
КОХАТИ - не для себе жити.
КОХАТИ - то народжувати щастя.
Недавно набирал одной девочке научную работу. Там был материал про сатирика, который родом из Мелитополя, Белокопытова. Сначала он был лириком, писал стихи, но потом бросил из-за того, что его отвергла девочка, в которую он был влюблен. Так вот в 5 классе он написал ей такие стихи:
Наталко!
Розвій мою сердечну муку
І дай мені для дружби руку.
А як мені ти не даси,
Тоді і в мене не проси!
*****
Наталко!
Тебе знервовано чекав –
Туди-сюди, як тінь блукав.
До тебе линучи в думках,
Ходив, гадав на пелюстках.
Спіткнувся, гепнувся в рівчак
І настромився на шпичак.
На танці завтра не прийду,
Бо в мене вавка на заду.
*****
Наталко!
Тобі вже стукнуло шістнадцять,
Мені сімнадцятий іде -
І нам вже можна цілуватися,
І обніматься…
Нас вечір закружля нестримно,
Ми ранок стрінемо удвох…
Я на руках тебе нестиму,
Клянусь, кохана, щоб я здох!
отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим склепінням
повисла запорошена й тьмяна
флорентійська люстра
стискаємо спітнілі мідяки як пружину
шикуємося в безладні черги
над нами гіпсовий настінній путті десятих років
дме в позолочений ріжок іноді
глянемо в бік знудженої блондинки
що притулившись до колони їсть яблуко
врешті виринаємо
на пропахлому пивом і трояндами пероні
когось цілуємо просимо не забувати сумніваємося
чи потрапили на своє місце
аж поки не відірвемось від землі
і м’яко рушимо
заспокоєні дивимось з вікон як жовкнуть
перші дерева в приміських лісах
ЕТЮД РЕМОНТУ
пізнє літо пишне мов латина
крейдяний пейзаж на золотому
і безнога лялька климентина
доживає на уламках дому
житла мов лункі концертні зали
ходять малярі в чудних беретах
у довічний вирій проячали
лебеді на вицвілих веретах
слоники і котики і кахлі
жужмом полягли на полі втечі
галактичний пил у горлі печі
а вазонки висотані й чахлі
фарба чим біліша тим густіша
стелю білять
штука філіґранна
і така стоїть у домі тиша
ніби схлип розбитого органа
ЛІКАРНЯ
ми стаємо щоразу легшими
о десятій ранку по закінченні процедур виходимо
всі в однакових фланелевих піжамах
в наших руках дедалі більше невагомості
ходимо парком старої садиби
граємо в доміно біля гіпсової купальниці над водою
по обіді граємо в доміно у палатах
іноді нянька висварить когось
хто наслідив колошами на музейному килимі
граємо у доміно дивимось у вікна
часом повз оранжерею і літню альтанку
проносять когось такого
укритого твердим накрохмаленим простирадлом
їмо яблука
в наших очах щораз більше ясності
до пізньої ночі тишком розповідаємо анекдоти
водночас прислухаємось
коли ж нарешті вирине з лісосмуги
той сліпучий експрес далекого прямування
І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає й меж не має й нас німить.
Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми - ланцюга поодинокі звена,
ми - відтинок малий зі стрічки часу.
Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.
Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.
Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на житті порозі.
Вітай життя! Що біль даєш, і щастя, і красу,
і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.
Вітай життя! І на привіт тобі я понесу
м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.
Сад
(Біологічний вірш у двох відмінах)
І.
Тріпочуться слова, мов бджоли на дощі,
вривається розмова, ледве розпочата,
спалахують думки й ховаються мерщій
і погляд, мов метелик, ясний і крилатий.
Кімната нам заміниться в квітчастий сад
і сплетемось, обнявшись кучерявим листям.
Вросту, мов корінь, в тебе й спалахне роса
на наших ясних снах, омаєних сріблисто.
ІІ.
Нас двоє - два кошлаті й сплетені кущі,
і усміх наш - метелик ніжний і крилатий.
Проколені думки, мов бджоли на дощі,
тріпочуться на гостре терня міцно вп'яті.
Пісні, мов ягоди, омаюють щодня
той сад, де ми ростем, обнявшись тісно листям.
Углиб, аж до коріння, все отут сповня
рослинний бог кохання, первісний і чистий.
Вечір
Вечір холодний. Не диво. Весна.
Вечір високий, глибокий, без дна.
Росяний росами-зорями сон,
п'яний від пахощів мокрих сосон.
Вийди самітний тоді перед дім,
тиша обійме тебе, мов мороз.
Вечір шепоче в танку молодім,
палиться срібними іскрами рос.
Чисті, холодні кришталі різьбиш
з мармуру мрії, уяви, думок.
Палиться росами, шепче комиш,
зорі заплутались в дивний клубок,
тихо впаде поміж трави одна.
Не хвилюйся за мене. Не вмивайся сльозами.
Я одна тепер в світі. Навколо нікого.
Порожнеча гірка пролягає між нами
Ані потиску рук, ані доброго слова.
Ти не плач уночі. Не дивися на небо.
Я не та, ти не той. Ну і що тут такого.
Ані потягу більше, ні сліпої любові.
Ми єдині у світі, але кожен для себе.
У тінях, дзеркалах – бачу тебе усюди.
Ти як привид минулого, кращого, ліпшого.
Пропливають крізь мене пригнічені люди.
Я втішаюсь лиш тим, що могло бути гірше.
І надія у серці, що ніколи не згине
На покинуте днище мене не пускає
Крок за кроком із прірви мене підіймає
Заставляє повзти на розбитих колінах.
Заставляє покинути темне минули
І іти до майбутнього вільного світлого
Я тебе не закреслила і не забула
Але я буду жити у іншому світі...
Вы не можете начинать темы Вы не можете отвечать на сообщения Вы не можете редактировать свои сообщения Вы не можете удалять свои сообщения Вы не можете голосовать в опросах
FAQ
Поиск
Пользователи
Группы
Регистрация
Профиль
Войти и проверить личные сообщения
Вход
![[ скрыт ]](templates/zavsTest/images/lang_russian/icon_email.gif "[ скрыт ]"){kind=icon}