Мелитополь

[Kaelin]

все время забываю что она действительно современница) хотя... я может не в курсе - что нибудь новое можете ее выложить?

[Лиз]

если честно, не обращала никогда внимания на годы, в которые было написано произведение… просто мне больше по душе романтическая, интимная лирика.
«Хай буде легко. Дотиком пера….» - из недавнего, если не ошибаюсь …
ещё мне очень нравится:

* * *
Двори стоять у хуртовині айстр,
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, —
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

и ещё…

* * *
Гуде вогонь — веселий сатана,
червоним реготом вихоплюється з печі...
А я чолом припала до вікна,
і смуток мій бере мене за плечі.
Сама пішла світ за очі — аби
знайти від тебе крихту порятунку.
Мої думки, як дикі голуби,
в полях шукали синього притулку.
Сама втекла в сніги, у глухомань,
щоб віднайти душевну рівновагу.
І віднайшла — гірку печаль світань.
І п'ю, немов невиброджену брагу.
І жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немов би чорну книгу.
Якщо кохаєш — знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снігу.
І відпливаю поночі одна
на кризі шибки у холодний вечір.
І спить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.
І так до самих синіх зоряниць,
до світанкових поїздів ячання —
до безміру, як в темряві зіниці,
тривожно шириться чекання...

Возможно, найдёте для себя что-то новое:
http://poetry.uazone.net/kostenko/
http://www.svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2176
http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=77
библиография http://ukrfoto.net/people_21.html

[Ivanyz]

В моїм серці з’явилася печаль,
Бо все іде по замкнутому колі.
І твої кроки вже не йдуть у даль,
Вони змирились і чекають долі.

Які вона віддасть тобі печаті,
Для твого майбутнього життя.
Тепер не треба думати й гадати,
Бо це до тебе прийде з забуття.

Щоб повторити свої перші кроки,
Ти знов відчув надію на любов.
І випив свій нектар кохання соки,
І у душі знов закипіла твоя кров.

Цього жадають знаю усі люди,
Але ж буває це один єдиний раз.
Хто не знайшов, шукають всюди,
Але у тебе є останній тільки шанс.

[Cradle]

Розкажи мені про дивний світ
Звідки доля тікає і шле привіт
Розкажи про сонце, якого немає
Розкажи про серце, яке палає
Я не можу жити у цьому світі
Я не можу жити – потрібен вітер
Та віра в кращі часи…

Полетімо разом зі мною туди
Де сонце сходить та білий дим
Де немає зради, немає брехні
Нема того світу, звідки ми

Намалюй мені маленьких людей,
Що живуть у полоні дурних ідей
Намалюй їх сльози, які висихають
Намалюй кохання, що краю немає
Ми підемо ранком,всі будуть спати
Не шукайте нас – ми навчились літати
І злетіли до неба, щоб впасти…(c) Cradle

[BLOHA 8)]

Нажаль я чомусь не побачила української патріотичної поезії.А як же Україна? Хіба до неї нема любові?Я вирішила внести маленьку часточку патріотизму.Сподіваюсь вам сподобаеться...

ПРОДАНА ГОРДІСТЬ

Україно!Рідна мати!
Моє серце і душа!
Скільки будеш ще страждати
Через гордість, що лиша
Твої вільнії степи,
Тебе матір рідну?...
Вже вдовою стала ти,
Зробишся й бездітна...
Сини й доньки полишають
Матір помирати!
Повдирали... Заробляють
Долари у штатах!
Хочуть грошей...А хто неньку
Буде підіймати?
Всі хотіли так "свободи"
А тепер тікати!?
Чуєш, рідна Україно,
Як мовчать онуки?
Совість в них давно згоріла
Куплені їх руки!
За кордоном працю, розум
Продають і ситі...
А серця у них, матусю,
Мороком повиті!
І не силою забрала
Їх до себе та Варшава...
До кишені золотого
США їм простягала...
Зрадили тебе Вкраїно
Твої любі голубки.
І Богдана, твого сина,
Вже забули на віки...
Прокляни ж їх, мати мудра!
Відцурайся й прокажи:
"Ви мені чужії,люде..."
В очі глянь і прожени!

BLOHA

[-=Джеs=-]

Забуваються лінії, запахи, барви і звуки,
Слабне зір, гасне слух і минається радість проста.
За своєю душею простягнеш обличчя і руки,
Але високо і недосяжно вона відліта.

Залишається тільки вокзал на останнім пероні,
Сіра піна розлуки клубочиться пухне і - от.
Вже вона роз’їдає мої беззахисні долоні
І огидним солодким теплом наповзає на рот,
Залишилась любов, але краще б її не було.

В провінційній постелі я плакала доки стомилась,
І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна.
Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились,
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна,
Затихала, стихала банальна вокзальна весна.

Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю,
В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми.
І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю,
Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми.
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми.

Надто гірко ми плакали і ображали природу,
Надто сильно любили коханців соромлячи тим,
Надто вірші писали поетів зневаживши зроду.
Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим
***
Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
***
...Ми ті, хто іде нізвідки в нікуди,
ми ті, хто назавжди, ми ті хто на мить.
ми ті, хто були, ті хто є і хто буде,
ми ті, хто плазує, і ті хто летить,

ми добрі і вільні у світлій меті,
ми злі і жорстокі у злиднях й неволі,
ми ті, перед ким поклонились святі,
ми ті, в кого з пеклом споріднені долі.

ми вічно живі у легендах й піснях,
ми мертві назавжди у брилах граніту.
ми ті, хто кінцева зупинка і шлях,
ми - люди, - раби і володарі світу...
***
Не знаю, кто автор, нашла в нэте...
З.Ы. Последний нравицо больше всего ^^

[Мурка]

Перший - точно Наталки Білоцерківець